Докази та доказування

2017 M06 09

Поняття доказів та процедура доказування займає дуже важливе значення в кожній галузі процесуальної юриспруденції.

Крімальний процес, цивільний процес, господарський процес та адміністративнй процес містять окремі норми, які присвячені власне питанню доказам та доказуванню.

Процесуальне право окремо визначає поняття доказів та власне визначення їх як належних та допустимих в справі.

Кримінальний процес. Новий КПК у главі 4 "Докази і доказування" визначив, що доказами у кримінальній справі є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Конституція України встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. У ч. 2 ст. З Конституції головним обов'язком держави проголошено утвердження та забезпечення прав і свобод людини, а отже, правоохоронні органи та суд при встановленні істини під час розслідування і розгляду кримінальної справи зобов'язано дотримувати гарантій прав та свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції та в інших законах України. Згідно зі ст. 9 Конституції та відповідних норм КПК України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) у визначенні кримінального обвинувачення кожному гарантовано право на справедливий розгляд справи щодо нього незалежним і безстороннім судом і застосування презумпції невинуватості. Аналогічні гарантії містить і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 p., ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української PCP від 19 жовтня 1973 р. 2148-УШ.

Водночас у ч. З ст. 62 Конституції закріплено основний принцип допустимості доказів, який полягає у тому, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. П. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначає, що "докази мають визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами ".

Отже, якщо суд визнав доказ недопустимим під час судового розгляду, то відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК України це тягне за собою неможливість його дослідження в судовому засіданні або припинення його дослідження, якщо таке було розпочате. Якщо суд визнав недопустимим доказ у нарадчій кімнаті або безпосередньо у судовому засіданні, то відповідно до ч. 2 ст. 86 КПК такий доказ не може бути використаний у прийнятті процесуальних рішен , на нього не може посилатися суд в ухваленні судового рішення. Ця норма обов'язкова як для слідчого судді, так і для суду.

Юридичною наукою вироблено критерії допустимості та недопустимості доказів.
  1. Доказ має бути отриманий належним суб'єктом, який наділенийповноваженнями проводити процесуальну дію, під час якої отриманий доказ.
  2. Важливі для справи фактичні дані мають бути одержані із встановлених законом джерел, які перераховані у КПК України і які можна перевірити.
  3. Доказ має бути отриманий із дотриманням порядку проведення процесуальної дії.
  4. В отриманні доказів мають бути дотримані вимоги закону щодо фіксації перебігу та результатів процесуальної дії.
  5. Зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи є достатніми для здійснення аналізу і перевірки достовірності та законності отримання фактичних даних.
Новий КПК України сприйняв ці норми і творчо переробив їх. Відповідно до ст. 87 КПК:
  1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав і свобод людини.
  2. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:
    1. здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
    2. отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;
    3. порушення права особи на захист;
    4. отримання показів чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитись від давання показів та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;
    5. порушення права на перехресний допит;
    6. отримання показів від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
  3. Докази, передбачені цією статтею, мають визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, коли вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав і свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані. Докази мають бути належними, тобто прямо чи непрямо (евентуально) підтверджувати існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню або мають значення для справи, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст. 85 нового КПК України). Згідно з ч. 1 ст. 66 КПК 1961 р., особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд можуть збирати докази лише у справах, що перебувають у їх провадженні. Вони також вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі, що перебуває у їхньому провадженні. Докази слід було визнавати такими, що отримані неналежним суб'єктом у таких випадках:
    1. під час проведення органом дізнання слідчих дій, які він не уповноважений проводити у справах, в яких обов'язковим є досудове слідство. Ці всі справи, за винятком справ про злочини, зазначено у ч. 1 ст. 27 і ст. 425 КПК 1961 р., в яких досудове слідство все ж може проводитися за рішенням прокурора чи суду й у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через фізичні або психічні вади не може здійснювати своє право на захист;
    2. під час проведення органом дізнання слідчих дій після закінчення строків, встановлених статтями 108 і 426 КПК 1960 р.;
    3. під час проведення органом дізнання слідчих дій та оперативно-розшукових заходів після передачі кримінальної справи слідчому без доручення останнього. Виняток становить ситуація, коли у справі про тяжкий злочин не встановлено особу, яка його вчинила.
  4. Докази визнаються такими, що отримані неналежним суб'єктом, під час проведення слідчих дій слідчим у випадках:
    1. коли слідчий не прийняв справу до свого провадження і не виніс постанову про це (ст. 113 КПК 1961 р.), за винятком огляду місця події;
    2. коли слідчий не включений у групу слідчих;
    3. коли слідчий порушив вимоги закону про підслідність (ст. 112 КПК 1960 р.);
    4. під час проведення слідчим дій після закінчення строків досудового слідства (ст. 120 КПК 1960 р. або без відновлення досудового слідства у зупиненій кримінальній справі (ст. 210 КПК) 1960 р . Суд повинен був визнавати недопустимими такі докази.

Докази визнаються такими, що були отримані неналежним суб'єктом, під час проведення слідчих дій особою, яка підлягає відводу (ст. 210 КПК 1961 р.).

Підставою визнання доказу недопустимим може бути отримання його з невстановленого джерела. За загальним правилом не є показами свідка його пояснення, дані не під час допиту, а підозрюваного - його пояснення, дані під час затримання і викладені у протоколі затримання (ст. 106 КПК 1961 р.) або такі, що давалися органу дізнання не під час допиту. Окремі судді вважають, що не можуть визнаватись доказами вини пояснення осіб, отримані як під час дослідчої перевірки в порядку ст. 97 КПК 1961 р., так і після порушення кримінальної справи, як такі, що не відповідають вимогам ст. 65, 84, 85 КПК 1961 р. За суттю такі докази є здобутими з порушеннями встановленого порядку одержання доказів.

Наведені випадки могли визнаватись недопустимими відповідно до практики застосування КПК 1960 року. Вони були сприйняті судовою практикою. І хоча новий КПК не дав чіткого переліку цих випадків, адвокати ставитимуть перед слідчим суддею і судом ці проблеми і просити визнати такі докази недопустимими. Отже, це питання вирішуватиметься у кожному конкретному випадку з урахуванням вимог статей 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90 КПК 2012 р.

До порушення кримінальної справи (за КПК 1961 р.) пояснення можуть бути отримані лише від осіб, які подали заяву чи скаргу, якщо потрібні якісь відомості, що доповнюють чи уточнюють скаргу. Але й у цьому випадку слід роз'яснювати гарантії, передбачені ст. 63 Конституції. Такі пояснення не могли бути використані в доказуванні винності та на них не можна посилатися, оскільки вони не встановлюються з джерел, передбачених у ч. 2 ст. 65 КПК 1961 р. Однак з прийняттям нового КПК слідчі дії розпочинаються не після порушення кримінальної справи, а після реєстрації заяви про злочин і внесення її до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ст. 214 КПК).

Недопустимими є покази, отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження. У справі можуть бути встановлені факти погроз або насильства (наприклад, наявність тілесних ушкоджень у період, коли проводилися допити, викликає сумніви щодо добровільності показів). Тому адвокати, дізнавшись про погрози і насильство, заявляють клопотання про освідування особи на предмет ушкоджень. Судова практика засвідчує, що трапляються непоодинокі випадки, коли невинуваті особи обмовляють себе у вчиненні тяжких злочинів, а належного розслідування цих випадків з боку прокуратури не відбувається.

12 червня 2008 р. Європейський суд ухвалив рішення у справі "Яременко проти України", в якому констатував порушення Україною прав заявника, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції, у зв'язку із засудженням його за злочин виключно на підставі явки з повинною, отриманої після усунення від справи адвоката і від якої заявник згодом відмовився із посиланням на застосування незаконних методів слідства. Європейський суд не розглядає скарги на неправильне застосування норм національного законодавства у встановленні фактичних обставин. Але коли такі помилки суду тягнуть порушення прав, гарантованих Конвенцією, Європейський суд дає їм оцінку. У цій же справі Європейський суд з прав людини вказав, що "Суд вражений фактом, що в результаті процедури, до якої вдалися органи влади, заявник не отримав користі від необхідної умови (імператива щодо обов язкової участі захисника) й опинився у ситуації, в якій, за його твердженнями, його змушували відмовитися від права на юридичну допомогу.

Можна нагадати, що заявник мав захисника під час розгляду зазначеної кримінальної справи й відмовився від права на захисника під час допиту з приводу іншого злочину. Такі обставини викликають серйозні підозри щодо існування прихованої мети в первинній кваліфікації злочину. Той факт, що заявник визнав себе винним за відсутності захисника та одразу ж відмовився від цього визнання, свідчить про слабкість його позиції та нагальну потребу в належній юридичній допомозі, від якої він відмовився 1 лютого 2001 р. з огляду на спосіб, у який слідчий... використовував його дискреційні повноваження щодо кваліфікації розслідуваного злочину".

У справі "Лука проти Італії" (рішення від 27 лютого 2001 р.) Європейський суд визнав порушеними пункти 1 і 3 ст. 6 Конвенції, оскільки заявник був засуджений виключно на підставі свідчень, даних на досудовому слідстві співучасником злочину, який під час судового розгляду послався на своє право не давати показів, а захисник заявника не мав можливості його допитати в судовому засіданні. Новий КПК урахував ці положення й у ст. 95 КПК передбачив, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показах, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 нового КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показами, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Недопустимими є докази, отримані з показів, які ґрунтуються на чутках, думках, припущеннях або не вказаних джерел інформації. Недопустимим визнається доказ з недодержанням порядку проведення процесуальної дії, в результаті якої він отриманий. Наприклад, одержано покази від осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Докази мають визнаватись недопустимими у тих випадках, коли фактичні дані отримані під час проведення слідчих дій (обшуку чи огляду приміщення) без постанови судді, без участі понятих або коли поняті є прямо або опосередковано зацікавленими особами (наприклад, відбувають адміністративне покарання, позаштатні працівники правоохоронних органів, стажисти, практиканти тощо). Мають визнаватися недопустимими докази, отримані без роз'яснення особам, які беруть участь у слідчій дії, наданих їм законом прав або з уведенням їх в оману щодо характеру та обсягу останніх.

Доказ, отриманий у результаті слідчих дій, на проведення яких потрібен дозвіл суду, має визнаватися недопустимим без такого дозволу. Якщо суду не надано всю необхідну інформацію і він дає дозвіл на проникнення до житла, то це теж може бути предметом оцінки щодо недопустимості доказу.

У рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 р. 23-рп/2009 визнано, що "особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи давання пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо Законами України щодо цього не встановлено обмежень". З прийняттям нового КПК таке роз'яснення вже не актуальне. Ст. 66 КПК встановлює, що свідок має право користуватися під час давання показів та участі в проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями ст. 50 цього Кодексу.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови від 24 жовтня 2003 р. 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" роз'яснив, що порушення вимог закону щодо участі захисника може бути підставою для визнання недопустимими тих доказів, що були зібрані під час виконання таких дій. Це роз'яснення по суті зберігає свою силу, оскільки допит без захисника є порушенням права на захист, що передбачено ст. 87 КПК.

Недопустимими є покази осіб, отримані з порушенням закону про обов'язкову участь у допиті перекладача і педагога.

Якщо були порушені процесуальні правила збирання, приєднання до кримінальної справи доказів або з порушенням порядку фіксування процесуальних дій і заборон та обмежень, встановлених щодо окремих категорій громадян, які не можуть бути допитані як свідки, а також з порушенням процедури допиту неповнолітніх, такі докази також належать до недопустимих.

Недопустимими є і докази, одержані у результаті проведення слідчої без дозволу суду (обшук житла), за відсутності передбачених законом виняткових обставин. До недопустимих доказів слід віднести і такі, що одержані без відновлення досудового слідства у зупиненій кримінальній справі або без продовження цього строку. Важливою є і норма про визнання доказу недопустимим з порушенням права на перехресний допит. Адвокати фіксують для себе порушення з боку судді, коли він безпідставно знімає запитання адвоката, а також коли вони перебирають на себе роль прокурора у судовому процесі. Акумулювавши такі випадки, адвокати ними обґрунтовуватимуть визнання відповідних доказів недопустимими у випадках, коли це доцільно для захисту.

Окремої розмови заслуговують і питання допустимості доказів, переданих у порядку правової допомоги компетентними органами інших держав. Слід тільки зауважити, що оцінка поданих у порядку правової допомоги доказів здійснюється відповідно до правил і вимог КПК України. Недопустимими, зокрема, є докази, одержані з непередбачених КПК України джерел, з порушенням способів збирання доказів тощо, якщо це суперечить принципам українського законодавства.

Не можуть бути визнані допустимими докази, одержані за допомогою поліграфа. Тому в міжнародних договорах про правову допомогу використовують формулювання: "Ніщо в цій статті не може бути витлумачено як зобов'язання сторін у цій Конвенції застосовувати у кримінальних справах будь-яку форму чи будь який метод доказування, що не сумісні з їх власними законами". "За змістом договорів у кримінальному процесі допустимі такі отримані з-за кордону докази, які є допустимими відповідно до закону держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги. І навпаки, недопустимі такі докази, які є недопустимими з точки зору національного закону запитуючої сторони.

Цивільний процес Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається. Причому, довести доказами, належними та допустимими.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦПК України сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень

Допустимими є докази зібрані у встановленому законом порядку. Цивільний процесуальний кодекс України встановлює, що докази, якм сторони обгрунтовують свої позовні вимоги повингні бути поданими до або під час попереднього судового засідання по справі. В разі, якщо попередгє судове засідання не проводиться, докази можуть бути подані до проведення судового засідання по суті.

Відповідно до ч. 3 ст. 58 ЦПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Застосовується в цивільному процесуальному законодавстві також положення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наведеної при висвітленні питання права кожного на справедливий захист в кримінальному процесі.

Адміністративний процес Норми, які регулюють питання докахів в адміністративному процесі, регулюються ст.ст. 69-70, 76-86 КАСУ, ст. 251 КупАП.

Норми, які регулюють предмет доказування ст. 137 КАСУ, ст. 280 КупАП.

Норми-принципи адміністративного процесу ст. 7 КАСУ, ст. 7 КупАП

Норми, що передбачають процес доказування сь.ст. 71-75, 86 КАСУ, ст.252 КупАП.

На відміну від кримінального процесу в адміністративному діє презумція правомірності дій позивача, відповідач повинен довести відсутність протиправності в ствоїх діяннях.

Доказами в адміністративному процесі є письмові документи, покази свідків, визнання позову, висновки експертів, речові докази, звукозаписи тощо. Вони нічим не відрізняються від коказів в кримінальному чи цивільному чи господарському процесі. Єдиною відмінністю є процес їх збирання та подання та субєктний скалад сторін доказування.

Господарський процес Господарський процес містить ті ж самі положення відносно доказів та доказування, що й описані вище кримінальний, цивільний та адміністративний процеси. Закріплено принчит законності та обгрунтованості, належності та допустимості доказів. Сама процедура доказування містить вимоги, які грунтуються на специфіці господарських відносин, сторонами яких являються юридичні особи.