Юрисдикційність справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення

2016 M09 20

Верховний Суд України в листі від 01.01.2012 р. «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» надав роз’яснення відносно судового провадження у справах окремого провадження щодо встановлення тих чи інших юридичних фактів.

Ознайомлення з рекомендаціями полегшить вивчення справи та прогнозування можливих варіантів вирішення питання клієнта.

В даній статті частково наведено текст листа Верховного Суду України в листі від 01.01.2012 р. «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення», що не являється моїм авторським надбанням.

Отже, чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
  1. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.

    Для визначення юридичного характеру факту потрібно з' ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

    Наприклад, встановлення факту перебування на утриманні для призначення пенсії у зв'язку із втратою годувальника має юридичне значення для непрацездатного члена сім'ї померлого незалежно від часу перебування на його утриманні. А для вітчима і мачухи таке право настане за умови, якщо вони виховували або утримували померлого пасинка чи падчерку не менше п'яти років ( статті 37 і 41 Закону від 5 листопада 1991 р. N 1788- XII "Про пенсійне забезпечення"; далі - Закон N 1788-XII).

  2. Встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.

    Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.

  3. Заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

    Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред' явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо).

  4. Чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, наводиться у ст. 256 ЦПК і не є вичерпним. У судовому порядку можуть бути встановлені й інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не передбачено іншого порядку їх встановлення, зокрема встановлення факту батьківства, володіння будинком на праві власності тощо.

Сторонами у справах окремого провадження є заявники, заінтересовані особи, які є спеціальними суб'єктами цього виду провадження. При визначенні кола заінтересованих осіб у встановленні факту слід враховувати їх юридичний інтерес, а саме:
  • тоді, коли факти, що підлягають встановленню, можуть вплинути на їх права та обов'язки;
  • якщо це організації та установи, в яких заявник буде реалізовувати рішення про встановлення факту.

Громадяни України, які постійно проживають за межами держави, також мають право звернутися до суду загальної юрисдикції із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 257 ЦПК підсудність таких справ визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України.

Вирішуючи питання про прийняття заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, суди враховують (повинні враховувати), що ці заяви повинні відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 119 ЦПК, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим ст. 258 цього Кодексу.

Важливе значення має вимога про обов'язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки. У заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та навести докази його існування. З урахуванням зазначеної в заяві мети, суд визначає коло осіб, які можуть бути залучені до участі у справі.

Якщо у заяві не зазначено, який конкретно факт просить встановити заявник, з яких причин неможливо одержати або відновити документ, що посвідчує цей факт, якими доказами він підтверджується, або до заяви не приєднано довідки про неможливість одержання чи відновлення необхідних документів, суддя відповідно до ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави для залишення заяви без руху і надає заявникові строк для усунення недоліків. У разі невиконання цих вказівок заява вважається неподаною і повертається заявникові, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу.

При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність.

Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження на підставі ч. 2 ст. 122 ЦПК, а коли справу вже відкрито - закриває провадження в ній.

Наприклад, згідно з рекомендаціями, наданими у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. N 5 ( зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 травня 1998 р .) "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення", відповідно до Закону від 28 лютого 1991 р. N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон N 796-XII) і затвердженого на підставі цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1992 р. N 501 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, посвідчення учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС може видаватися на підставі рішення суду про встановлення факту безпосередньої участі в будь-яких роботах за певний період ( визначений законодавством), пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження, у тому числі в проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також у роботах на діючих пунктах санітарної обробки людей і дезактивації техніки. Інші питання щодо визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, вирішуються на підставі відповідних документів, а спірні питання - комісіями при виконкомах Київської і Житомирської обласних Рад народних депутатів і при Міністерстві у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Тобто справи про встановлення фактів участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також статусу ліквідатора не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Також не можуть бути встановлені в судовому порядку факти щодо:
  1. трудового стажу (для призначення пенсій та допомоги по тимчасовій непрацездатності, нарахування надбавок та інших пільг);
  2. причин та ступеня втрати працездатності;
  3. групи інвалідності та часу її настання;
  4. проходження дійсної військової служби;
  5. участі у бойових діях, перебування на фронті, у партизанських загонах;
  6. одержання поранення, контузії в боях при захисті України, СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби;
  7. визнання ветераном чи інвалідом Великої Вітчизняної війни;
  8. віку фізичної особи;
  9. закінчення учбового закладу й одержання відповідної освіти;
  10. усиновлення після смерті усиновленого чи усиновителя, якщо за життя після 1926 р. воно не було належним чином оформлене;
  11. належності до певної національності;
  12. належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, які видаються органами реєстрації актів цивільного стану;
  13. тотожності осіб, а також імені, по батькові та прізвища осіб, по-різному записаних у документах;
  14. одержання урядових нагород;
  15. розкуркулювання та адміністративного виселення громадян;
  16. про встановлення належності до ветеранів та інвалідів війни;
  17. про встановлення факту винесення вироку або постановлення рішення суду щодо відповідної особи;
  18. набуття громадянства України громадянином іншої держави.

Ознайомлення із наведеними в листі ВСУ роз’ясненнями розгляду такої окремої категорії справ як встановлення юридичних фактів надає можливість виключити неефективні варіанти розв’ язку проблеми, зекономить час адвоката та клієнта, здешевить послугу тощо.