Дискреційнійні повноваження органів державної влади

25 лютого 2020 р.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб’єкта владних повноважень не визначене.

Свого часу, Кабінет Міністрів України намагався визначити термін «дискреційні повноваження» в Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів (затверджено постановою від 08.12.2009 №1346, втратила чинність на підставі постанови від 02.11.2011 №1126), відповідно до якої: «дискреційні повноваження – сукупність прав і обов'язків державних органів, їх посадових та службових осіб, що дають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково зміст рішення або вибрати один з кількох варіантів прийняття рішень, передбачених проектом акту».

Схоже визначення міститься в діючій Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженій Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5: «дискреційні повноваження – це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту».

Згідно з положеннями Рекомендації №R (80) 2, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуд, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

У судовій практиці (наприклад постанова Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №819/570/18) сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

ОБМЕЖУЮЧИМ ФАКТОРОМ ДЛЯ РІШЕНЬ ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ ЗГІДНО З ВИЗНАЧЕННЯМ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ Є ЗАКОН І СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки су `єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі..

Таким чином, якщо за певних умов, суб’єкт владних повноважень має лише один законний спосіб дії, такі повноваження не є дискреційними, а особа, якої стосується це рішення суб’єкта владних повноважень (чи, найчастіше – бездіяльність) має право просити суд прямо зобов’язати суб’єкта владних повноважень вчинити конкретну дію чи прийняти рішення.

У зв’язку з цим в цій справі №819/570/18 Верховний Суд прийшов до висновку, що повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні не є дискреційними, хоча тривалий час вони такими вважались в судовій практиці, що призводило до неможливості для позивачів ефективно захистити свої права, оскільки суди самоусувались від втручання в такі повноваження органу місцевого самоврядування.

Обґрунтовуючи своє рішення, Верховний Суд зазначив, що повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною 6 статті 118 ЗК України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу – надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.