Оскарження штрафу за невиконання рішення про сплату аліментів

03 березня 2021 р.

Останнім часом велика частка судових справ припадає на спори про оскарження штрафу, винесеного органом ДВС за невиконання рішення про сплату аліментів.

Обов’язок державного виконавця виносити штраф за невиконання рішення про сплату аліментів, передбачено частиною чотирнадцятою статті 71 Закону №1404-VІІІ.

Однак, сподівання стягувачів про стягнення із боржників штрафу не завжди виправдані.

Наведемо нормативно-правову базу, якою регулюються дані правовідносини.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" (далі – Закон про виконавче провадження) виконавець зобов'язаний вживати передбачених Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Разом з цим кожне виконавче провадження має здійснюватися з дотриманням засад щодо співмірності заходів примусового виконання рішень і розміру вимог за ними.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VІІІ (далі - Закон № 1404-VІІІ) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1404-VІІІ відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

У частині першій статті 5 Закону № 1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частиною першою статті 13 Закону № 1404-VІІІ встановлено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов'язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону № 1404-VІІІ виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини третьої статті 18 вказаного Закону виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.

Згідно з частиною першої статті 71 Закону України "Про виконавче провадження" порядок стягнення аліментів визначається законом.

Частиною чотирнадцятою статті 71 Закону №1404-VІІІ, доповненою згідно із Законом України №2475-VIII від 03.07.2018 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належну утримання», передбачено, що за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за два роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 30 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому постанова про накладення штрафу у розмірі, визначеному абзацом першим цієї частини, виноситься виконавцем у разі збільшення розміру заборгованості боржника на суму, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік. Суми штрафів, передбачених цією частиною, стягуються з боржника у порядку, передбаченому цим Законом, і перераховуються стягувачу.

Вказані зміни до ч. 14 ст. 71 Закону №1404-VІІІ набрали чинності 28.08.2018.

Тобто, законодавцем введена у ч.14 ст.71 Закону №1404-VІІІ штрафна фінансова санкція за невиконанням боржником своїх обов'язків протягом певного проміжку часу: від одного до трьох років, а отже таке формулювання змін у наведену норму Закону передбачає триваюче правопорушення.

Законодавець прямо пов'язує склад правопорушення з невиконанням боржником своїх обов'язків протягом тих періодів, які зазначені в ч.14ст.71 Закону №1404-VІІІ, а тому з врахуванням вимогст.58 Конституції України, необхідною умовою притягнення до відповідальності за ч.14ст.71 Закону України «Про виконавче провадження», є те, щоб перебіг вказаних строків, відбувався вже після набрання чинності внесених змін доч.14 ст.71 Закону, тобто після 28.08.2018 року.

Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року1-рп/99(справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).

Надання зворотної сили законам, які передбачають розширення змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина чи звільнення їх від певних обов'язків, не може підірвати впевненість людей у стабільності свого правового становища.

Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22.02.2017 у справі №6-2705цс16, підтверджує, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

З огляду на зазначені вище обставини, притягнення позивача до відповідальності за порушення, яке передбачено абзацом 3 частини 14 статті 71 Закону України "Про виконавче провадження", є неправомірним, оскільки позивач не міг передбачити настання цієї відповідальності у зв'язку із несвоєчасністю такої сплати.

Дана категорія справ розглядається в адміністративному судочинстві.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, відповідно до ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Отже, обов'язок доведення обставин, які стали підставою для винесення оскаржуваної постанови покладено на відповідачів.

Вищевикладена правова позиція зазначена в Ухвалі Верховного суду від 23 грудня 2019 року у справі №567/456/19 .