Деякі аспекти захисту у справах про стягнення заборгованості за договорами уступки права вимоги, факторингу.

20 листопада 2024 р.

Останнім часом в судах все частіше розглядаються спори за позовними заявами осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором, стороною якого позивач не являється (договори факторингу, уступки права вимоги).

Дана стаття присвʼячується основним аспектам, на які слід звернути увагу при визначенні чи перейшло до позивача право вимоги та такими договорами.

Перш за все, слід зазначити , що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (ст. 11 Цивільного кодексу України).

Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

А згідно статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 ЗУ “Про судоустрій та статус суддів” висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Наведемо декілька висновків, що містяться в постановах Верховного Суду. Сподіваюся, вони допоможуть зорієнтуватися в обранні способу захисту в подібних справах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі No906/1174/18 зроблено висновок, що правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі No 752/8842/14-ц та від 16 жовтня 2018 року у справі No914/2567/17, відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. У справах про визнання недійсним договорів про відступлення права вимоги судам необхідно з'ясувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора, та чи існують ці права на момент переходу.

У постанові Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі No 31/160 (29/170(6/77-5/100) викладено правову позицію, згідно з якою, оцінюючи обсяг переданих прав, суд враховує загальновизнаний принцип приватного права «nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Верховний Суд у постанові від 14 червня 2023 року у справі No 755/15965/17 зазначив, що дійсність вимоги (суб'єктивного права) означає належність первісному кредитору того чи іншого суб'єктивного права та відсутності законодавчих або договірних заборон (обмежень) на його відступлення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі No910/12525/20 зроблено висновок, що відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом зазначених норм, права кредитора у зобов'язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв'язку з припиненням зобов'язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов'язанні не переходять до набувача. Разом з тим положення ч. 1 ст. 203 ЦК України прямо встановлюють, що застосовуються саме до змісту правочину (сукупності його умов), а не до його суб'єктного складу. В тому випадку, коли особа відступає право вимоги, яке їй не належить, у правовідносинах відсутній уповноважений на таке відступлення суб'єкт. За загальним правилом п. 1 ч. 1 ст. 512, ст. 514 ЦК України у цьому разі заміна кредитора у зобов'язанні не відбувається.

У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року по справі No 914/868/17 міститься висновок, що передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі No 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі No 910/6091/19, від 16 жовтня 2020 року у справі No 910/12787/17.

Якщо узагальнити, то основна теза полягає в тому, що особа не може передати більше ті права, які на момент укладення договору у неї ще не існували.

Наступне на що, пропоную звернути увагу - це стаття 516 Цивільного кодексу України, згідно якої заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

За приписами частини першої статті 517 ЦК України, яка називається “Докази прав нового кредитора у зобов'язанні” первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (ч. 1 ст. 519 ЦК України).

Таким чином, відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. А доказами прав нового кредитора є передані первісним кредитором документи, які містять інформацію про обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора.

Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору.

В постанові від 18 жовтня 2023 року у справі No 905/306/17 Верховний Суд дійшов висновку, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі.

Подібні правові висновки містяться також в постановах Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі No753/20537/18, від 21.07.2021 року у справі No334/6972/17, від 27.09.2021 року у справі No5026/886/2012 тощо).

Не забуваємо про змагальність сторін, згідно якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, а не перекладати обовʼязок доказування на іншу сторону.

Відсутність належних, достовірних, допустимих, а в господарському процесі ще й вірогідних доказів на підтвердження переходу права вимоги від первісного кредитора до наступного є підставою стверджувати про необгрунтованість позову.

Підсумовуючи, слід зазначити, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, не визнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Зокрема, встановивши те, що оспорюваний правочин або інші правовідносини не порушують прав і законних інтересів позивача, суд не повинен вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності ідентифікуючих ознак, оскільки вказане є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові.