Нарешті, Велика Палата Верховного Суду 11 лютого 2026 року розглянула справу № 754/511/23, касаційне провадження в якій відкрито ще в лютому 2024 року, та зазначила, що після вичерпання можливості примусового стягнення основного зобов’язання правила ч. 2 ст. 625 ЦК України до основної вимоги не застосовуються.
Про що йдеться: в судах України тривалий час розглядаються спори, в яких фінансові установи, переважно банки, після отримання рішення про стягнення заборгованості за кредитними договорами, намагалися також стягувати ще й інфляційні нарахування та 3% річних на суми, зазначені в рішеннях судів, допоки таке рішення не буде виконане. Комусь вдавалося, комусь ні, судова практика не була одностайною.
Зрозуміло, що передбачене ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входить до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання.
ВП ВС зауважила, що надання стягувачу можливості постійно пред’являти вимоги про стягнення додаткових сум за основною вимогою, яка вже не підлягає примусовому захисту через недбалість самого кредитора, суперечило б принципу правової визначеності.
Відповідно ВП ВС відступила від висновків, наведених у постанові КЦС ВС від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом, то має право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов’язання.
Більш детально з постановою ВП ВС від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 можна ознайомитися в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/134456472.