Правомірність укладення кредитних договорів в електронній формі неспростовна. Проте чи укладений такий договір і що відбувається далі? І як захиститися від недобросовісності фінансової установи якщо таке має місце.
ЗУ «Про електронну комерцію» містить визначення поняття електронного договору, сам електронний договір, який обовʼязково повинен бути підписаним, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. А кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом є оригіналом такого документа.
Згідно ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг” накладанням електронного підпису та/або електронної печатки завершується створення електронного документа. Цим же законом, а також ЗУ “Про електронну комерцію” визначено, що ****обовʼязковим реквізитом електронного документу є наявність підпису та визначено в який спосіб здійснюється підпис електронного документа, зокрема й договору.
Не буду розписувати обовʼязки кредитора під час та після укладення кредитного договору в електронній формі, цій тематиці присвячено уже багато статей. Наразі хочу зосередити увагу на правових висновках Верховного Суду, які можуть стати в нагоді при визначенні порушення прав споживача як таких чи ефективного способу захисту прав в суді, зокрема.
Перше, на що прошу звернути увагу це зʼясування факту чи укладений кредитний договір як такий і чи дотримано обовʼязкової форми кредитного договору.
Відповідно до ст. 1055 ЦК України обовʼязковою формою кредитного договору є письмова форма, недотримання якої тягне за собою нікчемність правочину. ЗУ “Про електронну комерцію” прирівнює електронну форму кредитного договору до письмової, але є один нʼюанс: обовʼязковим реквізитом як письмового, так і електронного договору є наявність підпису.
Хочу звернути увагу на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 758/14925/23, провадження № 61-4523св25 що містить правові висновки у сфері кредитних правовідносин щодо алгоритму перевірки факту укладення договору мікрокредиту в електронній формі. Цю постанову можна знайти в Єдиному державному реєстрі судових рішень та ознайомитися з її змістом за посиланям https://reyestr.court.gov.ua/Review/133947146.
Верховний Суд вкотре наголосив, що для встановлення обставин справи чи укладено кредитний договір, суд повинен пересвідчитися в наявності підписів сторін такого правочину - це обовʼязок суду.
КЦС ВС наголосив, що можливість перевірки судом достовірності, цілісності й незмінюваності електронного документа, залежить насамперед від виду підпису, за допомогою якого він підписаний. Якщо електронний документ підписаний за допомогою КЕП чи УЕП, суд може перевірити достовірність, цілісність і незмінність даних, які в ньому містяться, за допомогою спеціальних програмних засобів або з використанням спеціальних онлайн-сервісів.
Які саме це мають бути дії, залежить від способу надання відповідного процесуального документа до суду (паперова копія, електронний примірник тощо), формату, в якому цей документ зберігається, особливостей електронного підпису, за допомогою якого він підписаний, тощо. При цьому характер цих процесуальних дій визначається особливостями дослідження електронних доказів, що передбачені процесуальним законодавством.
За відсутності примірників електронного кредитного договору з підписом за допомогою КЕП чи УЕП (електронний документ підписано за допомогою будь-якого іншого електронного підпису), суд має перевірити цілісність і незмінюваність документа, з’ясувавши, чи надсилався договір відповідачу, в якій формі (файл чи посилання), а також чи існувала технічна можливість його одностороннього редагування.
Іншими словами, якщо до наданого примірника кредитного договору можна вносити зміни, то, очевидно, що він не є незмінюваним, а отже і не захищений від ймовірних змін наявністю підписів сторін.
Отже, якщо кредитний договір не містить підписів сторін, він не є укладеним в письмовій формі, а отже є нікчемний - перша стратегія захисту в суді. Постанова Верховного Суду є відносно “свіжою”, тож навряд чи найближчим часом відбудуться зміни. Тут нагадаю те, що уже писала раніше в своїх статтях, що нікчемний договір не породжує правових наслідків, окрім реституції, якщо сторона заявить про застосування такої. Це означає, сторони повинні повернути одна одній отримане внаслідок виконання нікчемного кредитного договору.
Наступне, на що слід звернути увагу - це чи відбувся переказ кредитних коштів за кредитним договором. Якщо кошти не надійшли, навіть якщо договір укладений (не є нікчемний), відповідно у споживача не виникає обовʼязку виконувати умови договору. Тут іварто зазначити, що якщо мова йде про уже наявний судовий спір, то саме позивач повинен довести факт надання споживачеві ( позичальнику) кредитних коштів. І жодні довідки, не підтверджені первинними бухгалтерськими документами, не являтимуться допустимими доказами в суді.
Проценти - напевно, найбільш тригерний момент в так званих “ мікрокретах в електронній формі”, їх розмір, перод нарахування досі досять досить дискусійний характер в рішеннях судів
Проте, Велика Палата Верховного Суду 5 квітня 2023 року розглянула справу №910/4518/16, передану їй КГС ВС, для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення періоду нарахування кредиторських вимог, що виникли у зв`язку з невиконанням договору банківського кредиту, які за своєю сутністю є процентами за користування кредитом.
Верховний Суд зазначив, що очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Іншими словами, якщо кредитний договір укладено строком на 15 днів, то саме за цей період нарахування відсотків є правомірним, а за межами строку кредитування нараховується неустойка за порушення зобовʼязань.
Також пропоную звернути увагу на постанову від 12.02.25 р. у справі No 679/1103/23 у якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, зокрема, наступне: “Щодо стягнення непропорційно великої суми відсотків. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад пятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобовязань за договором.
Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року No 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У Рішенні від 11 липня 2013 року No 7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов'язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов`язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов'язань позичальниками - фізичними особами.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов`язання.
Тобто, суди, споглядаючи непропорційно великі вимоги щодо стягнення процентів, вправі змінювати їх розмір.
Зрештою, пропоную звернути увагу також на ухвалу Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2026 відкрито касаційне провадження № 61-4595сво25 у справі №552/672/23, метою якого є винесення правових висновків з питань нарахування відсотків по так званим “мікрокредитам в електронній формі”. Яким буде результат - побачимо. Можливо, не варто покладати значних сподівань на касаційний суд.
Але, безумовно, ця ухвала Верховного Суду є підставою для подання клопотання про зупинення провадження у подібних справах, адже не факт, що можна розраховувати на те, що суд з власної ініціативи зупинить провадження у справі, а перегляд уже винесеного рішення в апеляційній інстанції, тим більше по малозначним справам, не завжди можливий.
Для зручності пошуку надаю посилання на згадану ухвалу Верховного Суду https://reyestr.court.gov.ua/Review/134266377.